День свята Введення в храм Пресвятої Богородиці (5 грудня (21 листопада за ст. ст.) відзначений у народному місяцеслові цілим рядом повір’їв та пов’язаних з ним звичаїв, що зародилися в лоні матері-природи, цілком охоплює повсякденне життя селянина-хлібороба. Зберігся цілий ряд простонародних пісенних оповідей, які є одночасно і хвалебними величаниями вперше вступила в храм Господній Пресвятій Діві. І у всіх них виразно чується побожне почуття народу-піснетворця, воздающего честь і хвалу Богоматері: «Ти в церкву приведеся, архієреєм воздадеся і від ангелів перед-почтеся… Дух Святий осіняє, а Діва приймає, трилетна всім ся являє. Прилітають херувими, оточують серафими, співають гласи трисвятыми. Ангел їжу принашает, а Діва приймає, догори руки простягає…»
Перехід від Михайлова дня до Введеньеву дня має, за народною прикметою, вельми важливе значення для всієї першої половини зими. Якщо зимова Мотря прийде на землю в такій силі, що дійсно допоможе зими «встати на ноги», а Федір Студит, точно змовившись з нею, все застудит, то санного шляху в той рік не розтанути до весняного бездоріжжя. Коли ж 24 листопада (10 листопада за ст. ст.), в переддень дня, присвяченого вшануванню пам’яті святого Федора, повисне на деревних гілках пухнаста бахрома інею (ознака теплої погоди), та якщо на наступні за Студитовым днем добу буде снігова пороша, то стояти розводящим дороги оттепелям-мокринам аж до самого Введення.
В цей же день чекали в селах нової зміни погоди. Буває, що на Введеньев день проїжджає по горах і долах «на рябій кобилі» красуня-зима, одягнена в білу тілогрійку, і дихає на все зустрічне таким льодяним диханням, що навіть вся нечисть, про яку добрі люди бояться згадувати на ніч, — а якщо і хто згадає про неї ненароком, то в ту ж хвилину обумовлює свою помилку словами «не до ночі будь пом’януть», — все бентежать забобонну селянську душу духи темряви поспішають сховатися подобру-здорові куди-небудь подалі та глибше від краснощекой російської красуні, замораживающей своїми поцілунками кров у жилах. Тоді говорили в народі: «Введення прийшло — зиму на Русь завело!», «Введенські уставщики, брати Морози Морозовичі, рукавиці на мужика наділи, холоднечу уставили, зиму на розум наставили!», «Наклало на воду Введення товсте леденье!» і т. п.
Але трапляється, що погода піде про цю пору зовсім на іншу стати. Доводилося російській сільському люду бачити, що «Введення ламає леденье», — чому і пішла гуляти рука об руку з тільки що наведеними вище старовинними приказками і чутка про те, що «Введенські морози не ставлять зими на прудкі ноги». Це не узгоджується з усталеними думкою села міцності роботи «віковічних кузнєцов» Кузьми і Дем’яна вислів стоїть пліч-о-пліч з тим, у незапам’ятні часи випущеним із вуст народного досвіду зауваженням, що введенські відлиги надовго псують, борознять білу камчатну скатертину зимового шляху і абсолютно суперечать распеваемой місцями ребячьей пісеньці:
Введення прийшло,
В зиму хату завело,
В сани коней запрягло,
В путь-доріжку вивело,
Лід на річці вимів,
З берегом зв’язало,
До землі прикувало,
Сніг заледенило,
Малих хлопців,
Червоних дівчат
На санчата усадило,
На ледянке з гори покотила…
У давнину свято Введення у храм Пресвятої Богородиці був днем першого зимового торгу. Білокам’яна Москва починала з цього дня торгувати саньми, свозившимися в неї до цього часу промишляли щепным і луб’яною промислами слобід і посадів, цілими горами складывавшимися на Луб’янській площі, яка зміцнила, ймовірно, від цього за собою і своє ім’я. Між лубовими і санними рядами ходили калачники, пирожники, сбитеньщики, запрошували покупців і продавців їх «не ввести в зазор» і скуштувати «готування домостряпанной, не заморської, не бусурманським, не німецької». Самі торговці Луб’янського торгу, що славилися своїм червоним словом, ні-ні, та й вигукували заходившему в ряди московського люду приказки на кшталт:
От санки-самокати,
Розцяцьковані — багаті,
Розцяцьковані-раззолочены,
Сафьяном облямовані!
Введеньев торг біля двору,
Санкам їхати пора!
Сани самі котять,
Самі хочуть їхати!
Їхати хочуть самі
доброму молодцю у двір,
До доброго купця,
До господаря тороватому,
До того чи вожеватому!..
І сани, особливо ходко йшли з рук у продавців в цей день, рясніли, рябили в очах у покупців своєї яскравим розписом. Перше місце за ціною і хитрому узорочью займали в красувалися купах зимового товару галицькі сани, розфарбовані не тільки фарбами, але і позолотою. До вечора якщо не вся, то добра третина Першопрестольній каталася на нових санях.
З Введеньева дня у давнину починалися не тільки зимові торги, але і зимові гуляння, катання. «Справі — час, потісі — годину!» — говорить і в наші дні російська людина, що поєднують свої роботу і турботи з відпочинком. До першого санного гулянью в старовину ставилися як до особливого торжества. Найбільш суворо дотримувалися властиві йому звичаї в родині, де були до цього часу молодята-наречені. В такий будинок збиралися на звані-прошені — всі родичі, запрошувалися, за звичаєм, «дивитися, як поїде молодий князь зі своєю княгинюшкой». Виїзду молодят передувало невелике столованье, прерывавшееся «на полустоле», щоб закінчитися після повернення поїзда молодят у двір. Направлялися на гуляння молоді повинні були переступати поріг свого дому не інакше як за вивернутою хутром назовні шубі. Цим, за словами обізнаних людей, молода пара предохранялась від будь-якої несподіваної напасті, може, в іншому випадку, перейти їй дорогу на вулиці. Свекор зі свекрухою, проводжаючи невістку з молодим чоловіком на перше санне катання, просили, умаливали інших супровідних вберегти «княгинюшку» від усякої біди зустрічній і поперечної, а пуще всього «від ока лихого»:
Ой, ви, гості, гості звані,
Звані-прошені!
Ой, ви, брати-свати,
Ой, ви, милі!
ви Виводите нашу невестушку,
На те чи на ганок тесовое,
Вивозите нашу світло-княгинюшку
Білою лебідонькою…
Бережіть-стережіть її:
Не впало б із крилець
Жодної пір’їнки,
Не наврочив б її, лебедушку,
Названу нашу донечку,
Ні відважний молодець,
Ні перехожий молодець,
Не стара баба — баба злюча.
Сани молодих, особливо прикрашені килимами, різьбленням і розписом, виводилися з двору першими. Слідом за ними тягся довгий поїзд, якщо і менш багатий, то не менш строкатий, споряджений господарями для запрошених гостей. Молоді їхали до своїх раззолоченных і оздоблених «княжих» санях і отвешивали по сторонах поклони: вони вперше показували себе і своє молоде щастя чесному народу, ближніх і далеких сусідів. Бігли За поїздом з веселими криками хлопці, на проїжджаючих звідусіль, з усіх ґанків, милувався люд православний, охочий і тепер подивитися на всяке подібне видовище. І не було від цього гляденья нікому ніякого зазору: одні показували себе, інші — дивилися.
В прямував за молодими поїзді лунали веселі пісні, прерывавшиеся іноді і не менш веселими здравицами, относившимися «до князя з княгинюшкой»: гостям ставилися в сани жбани з міцними медами, щоб їх не заморозили «введенські Морози Морозовичі». Якщо гуляв князь з боярської сім’ї, молоді сиділи на ведмежій шкурі, а по боках їх саней бігли блазні-скороходи, на ходу забавлявшие молодих по-своєму, по-скоморошьи.
Після повернення поїзда з гуляння показала себе народу невістку зустрічали на ґанку чекали свекор зі свекрухою, брали її з рук молодого чоловіка за руки і потім низько кланявшиеся гостям за те, що вони «вберегли білу лебедушку, їх донечку, Богом дану, від усякого пристріту, від усякої притки, від усякої напасті». Потім повторювався знову перехід через шубу зданих з рук на руки молодих, і вони вводилися в покої, де і тривало перерване веселе столованье. Цей цікавий звичай, у всій його повноті, з часом мало де зберігся. В деяких місцях виїзд на гуляння згодом перенісся на Прокоп’єв день (наступний після Введеньева дня), а потім і на 8 грудня (24 грудня за ст. ст.), на Катеринин день.
«Введення йде, за собою Прокопа веде, — говорить старовинна приказка: — Прокіп по снігу ступає, дороги копає. Катерина на санях котить до холодного Юрью (10 грудня (26 листопада за ст. ст.) в гості».
Залишити коментар