Різдво Христове – народні прикмети, обряди, колядки

Різдвяний святвечір повсюдно проводився селянами в самому строгому пості. Напередодні Різдва Христового мав застати православний люд вже цілком готовим до сприйняття милостивої вести про народження Спаса-Христа, що несе на темну землю світле благовоління.
Твердо пам’ятав простий російська людина притчу, яка свідчить про те, що не слід приходити на бенкет в сумній одязі. Тому-то і він поспішав, тому-то й намагався всіма силами скинути зі своїх плечей чорну тягар турбот і, взявши всім, що Бог дасть до свята, чекав, з благоговійної тиші в душі, появи на небі першої вечірньої зірки, віруючи, що це загоряється та сама зірка, що два тисячоліття тому сповістила волхвам про народження Сина Божого у Вифлеємі юдейськім. Цілий день не брали ніякої їжі благочестиві люди, пам’ятаючи про переказах батьків і дідів, щоб, по завещанному тими статуту, зустріти майбутнього в світ Спасителя світу. Їли тільки після першої зірки, причому сама їжа в цей день устатковувалася особливими символічними обрядами, до яких готувалися заздалегідь. Звичайно перед заходом сонця господар з усіма домочадцями ставав на молитву, потім запалювали воскову свічку, прилеплял її до одного з хлібів, що лежать на столі, а сам йшов у двір і приносив в’язку соломи або сіна, застилав ними передній кут і прилавок, покривал чистою скатертиною або рушником і на приготованому місці, під самими образами, ставив не обмолочений сніп жита і кутю. Коли, таким чином, все було приготовлено, сім’я знову ставала на молитву, і потім вже починалася трапеза.

Солома і не обмолочений сніп становили невід’ємну приналежність свята Різдва. Вони знаменували собою пробудження і відродження творчих сил природи, які прокидаються за поворотом сонця з зими на літо. Садові ж рослини і плоди, а також соняшникове зерна вважаються в народній міфології символом оплодотворяющего землю дощу.

Кутя, або каша, розведена медом, також мала символічне значення. Вона знаменувала собою родючість і вживалася не тільки у святвечір, але і на похоронах і навіть на батьківщинах і хрестинах (в останніх двох випадках вона подавалася з маслом). Сама трапеза в різдвяний святвечір відбувалася в благоговійної тиші і майже молитовному настрої, що, однак, не заважало селянам тут же, під час трапези, гадати про майбутній урожай, висмикуючи з снопа соломинки, і змушувати хлопців лазити під стіл і «цыкать» там курчам, щоб добре водилися кури.

По закінченні вечері частина залишилася куті діти розносили по домівках бідняків, щоб і їм дати можливість відсвяткувати «багату кутю», і потім у селах починалися колядки.

Коляда полягала в тому, що хлопці, дівчата і хлопці збиралися групами і, переходячи від одного двору до іншого, співали під віконцями, а іноді і в хатах, пісні, то в честь свята, як привітання господарів, то просто заради втіхи та розваги. За це їм давали копійки, хліб, а іноді і пригощали горілкою.

«Коляда» – слово загадкове, неодноразово ставило в глухий кут дослідників народного побуту і приводило їх до суперечливих висновків. Так, на півночі називали колядою різдвяний святвечір, колядуванням обряд ходіння по домівках на Різдво з привітаннями і піснями, зі звездою. У Новгородській губернії колядою називалися подарунки, одержувані при цьому ходінні. У південних і південно-західних областях називали цим ім’ям сам свято Різдва і навіть всі Святки. «Колядувати» на білоруському діалекті означає – славити Христа. Але в устах смоленського мужика воно мало зовсім інше значення – жебрати, просити милостиню – втрачаючи, таким чином, навіть свій справжній сенс. У старовину колядували напередодні Різдва по всій Русі. Пісні-колядки, якими величання новонародженого Христа, відрізнялися великою різноманітністю і часто свідчили про глибоку давнину свого походження. В одній з них, наприклад, співалося про те, як «Божа Мати в полоза лежить, Синочка родить; Сина вродила, в море скуповувала…»
З колядування виробився цікавий звичай «цыганичанья», який полягав у тому, що в перші два дні великого свята молоді дівчата, одягнувшись у різнокольорові й зшиті не по зростанню сукні, накидали собі на плечі великі розпущене хустки (на манер циганського костюма) і ходили по дворах і хатах одні – з гармонією і балалайкою в руках, а інші – з кошиками. Вся ця весела ватага циганські пісні співала, гралася, танцювала і випрошувала все, що попадеться на очі, причому, у разі відмови господарів, «циганською совісті» безцеремонно тягли все, що погано лежить. Часто траплялося, що ці російські «циганки» несли різні речі у своїх сусідів, але сусіди рідко ображалися і звичайно пропонували викуп за своє добро. На виручені гроші дівчата купували собі гостинців на весь свято, причому звичай забороняв, щоб на заколядовані гроші купувалося що-небудь корисне.

Крім сільської молоді, траплялося, в колядуванні брало участь і сільське духовенство, правда, цей звичай поширений був надзвичайно мало і мав місцеве значення.
Як на оригінальну особливість, пов’язану з колядуванням, потрібно ще вказати на наступний звичай. Хлопчики 7-10 років ходили по хат збирати скіпи на вечори, причому співали такі пісні:

Коляда ти, коляда,
Заходила коляда,
Записала коляда,
Государева двору,
Государевий двір серед Москви,
Середь кам’яної.
Кумонько-голубонько,
Пожертвуйте лучинки
святі вечори,
На ігрища, на збіговиська…

Якщо скіпи дали, то в подяку ще співали: «Спасибі, кума, лебідь біла моя, ти не праздничала, на базар гуляти ходила, собі шовку накупила, ширінки вишивала, дружка милого віддавала. Дай тобі, Господи, сорок корів, п’ятдесят поросят, так сорок курочок…» Якщо ж скіпи не дали, то побажання брали зовсім інший характер: «Дай же тобі Господи – одна корова і та нездорова, по полю пішла, і та пропала».

День Різдва Христового, як шанований одним з найбільших свят, селяни починали самим благочестивим чином – відстоять літургію, розговіються, і тільки потім вже починалися ті відчайдушні свята, які закінчувалися поголовним пияцтвом і неминучими в таких випадках безчинствами і бійками. Пили дуже багато; у деяких місцях існував навіть звичай, у силу якого кожен, хто хоче, будь то знайомий, незнайомий, росіянин, татарин, мордвин – все одно, може зайти у будь-яку хату і пити, скільки завгодно, причому ніхто з господарів не скаже йому ні слова. До кінця дня звичайно всі мужики за 25 років ледве ноги волочили, багато жінки теж.
Серед цього разливанного моря і ненаситного розгулу відрадне виняток становила тільки сільська дітвора (і почасти хлопці і дівчата), які ходили по дворах і славили Христа. Славильщики звичайно співали тропарі та кондаки свята і лише в кінці вставляли так звані приповідки. Ось одна з таких приповідок:

Пречиста Діва Марія
Ісуса Христа породила,
В яслах положила.
Зірка ясно сяяла,
Трьом царям путь показала –
Три царі приходили,
Богу дари приносили,
На коліна припадали,
Христа величали.

Славильщиков селяни приймали дуже ласкаво й привітно. Молодшого з них звичайно садили на шубу, постланную в передньому кутку хутром догори (робилося це для того, щоб, за повір’ям, квочки сиділи спокійно на гніздах і виводили більше курчат), а всіх інших оделяли дрібними грошима, пирогами, борошном і бубликами. На виручені гроші хлопці звичайно наймали хату для бесід, куди, крім дівчат і хлопців, ходили молодухи, вдовиці, солдатки і літні люди з числа непитущих.

За старовинним переказами, напередодні Різдва, в саму північ, отверзаются небесні врата, і з висот захмарних сходить на землю Син Божий. «Пресвітлий раю» під час цього урочистого явища відкриває поглядам праведних людей всі свої неоціненні скарби, всі свої неизъяснимые таємниці. Усі води у райських ріках оживають і приходять в рух; джерела втілюються в вино і наділяються на цю велику ніч чудодійною цілющою силою; в райських садах розпускаються на деревах квіти і наливаються золоті яблука. І з райських меж живе в них сонце розсилає на одягнену сніговою пеленою землю свої щедрі дари. Якщо хто про що буде молитися опівночі, про що просити стане, – все виповниться як по писаному, говорить народ.

Розташовано в Свята

Залишити коментар

Ваш email не будет опубликован. Обязательные поля отмечены *

Ми вдячні за Вашу цікавість !