У стресів є плюси: вони загартовують

У стресів є плюси: вони загартовують Драматичні події ні для кого не проходять безслідно. У людей, які стали жертвою різних катастроф, стихійних лих, терористичних актів, а також пережили якесь душевне потрясіння, скажімо, смерть близької людини, виникає стан, який називається посттравматичним стресовим синдромом. Що це таке, і як його подолати? Розрізняють три фази стресу: шок, реактивна фаза і фаза аналізу…
Перша – стан шоку, яке триває від декількох хвилин до декількох годин. У цій фазі людина може вести себе неадекватно – наприклад, впасти в ступор або, навпаки, виявляти шалену активність. Іноді настає нечутливість до болю. Так, потерпілий з серйозними переломами або опіками може бігати, відбиватися від оточуючих, кричати, що йому не потрібна допомога. У таких випадках необхідно стежити, щоб людина, яка перебуває в шоці, не завдав собі шкоди.
Друга фаза – реактивна. Триває зазвичай від декількох годин до декількох діб. У цей період людина нарешті розуміє, що з ним сталося, і намагається обговорювати це з оточуючими. Ні в якому разі не можна зупиняти потерпілого, який хоче виговоритися. Треба його вислухати, пожаліти, поспівчувати-одним словом, просто побути “жилеткою”, в яку можна поплакатися.
Далі настає фаза аналізу, коли людина осмислює подію. Триває від кількох годин до кількох років, частіше всього близько півроку.
Саме на аналітичній фазі зазвичай розвивається посттравматичний синдром – жертва зациклюється на стресовій ситуації і ніяк не може вийти з цього стану. Потерпілий боїться повторення пережитого кошмару, будь-які подібні епізоди сприймаються ним як трагедія. Людина або без кінця розповідає про те, що сталося, або замикається в собі, не бажаючи “вантажити” оточуючих своїми проблемами, але і від цього страждає нітрохи не менше. Головне в такій ситуації – зрозуміти і прийняти її. Усвідомити, що треба жити далі, відновити своє здоров’я. Щоб допомогти “зацикленному” людині, слід спробувати переключити його увагу на щось інше, запропонувати йому нові, цікаві заняття.
Ось історія дівчини Каті, яку збила машина: “Я діставав з багажника свого автомобіля сумку, коли ззаду на мене наїхала машина – водій на слизькій дорозі не впорався з керуванням. Я сильно пошкодила спину, і осколки скла пошкодили обличчя, мені вибило кілька зубів. Пам’ятаю, в стані шоку в мене настала ейфорія, я відчувала себе чудово… Звичайно, я розуміла, що мене збила машина і мені треба в лікарню, але ні болю, ні страху не було.
До вечора шок минув. Я відчула біль і страх. В лікарні не могла спати – перед очима весь час стояла картина того, що сталося, я бачила свою кров на асфальті…
Через деякий час я поправилася і вийшла на роботу. Але стала панічно боятися автомобілів і не могла переходити вулицю. Пізніше я здогадалася звернутися до фахівців, і з часом все пройшло”.
Серйозну роботу з тими, хто пережив травматичну ситуацію потрібно вести не раніше ніж через півроку після того, що сталося. Як правило, психолог пропонує пацієнту представити те, що трапилося в різних варіантах, наприклад, як трагедію, комедію і так далі. В результаті у постраждалого змінюється ставлення до пережитої ситуації, він оцінює її з різних точок зору.
Світлана, мало не потонула під час катання на яхті згадує: “Я стрибнула у воду і, необачно втративши мотузку, за яку треба було триматися, опинилася на середині водосховища, де було досить глибоко. Я все ж не запанікувала, твердо вирішивши, що повинна врятуватися, і попливла. Мої подруги не могли мені допомогти, так як на яхті в цей час змінювали парус. Тоді я почала голосно кричати. Мене підібрала інша яхта, яка пропливала повз, і я благополучно повернулася на борт. Командир екіпажу, глянувши на мене, сказав: “Стрибай!” У мене не було часу на роздуми, і я машинально послухалася. На цей раз я трималася за мотузку, і все було гаразд: я скупалася і знову піднялася на борт. А на зворотному шляху ми з гумором обговорювали те, що сталося. Не викликає сумніву, що командир вчинив так, щоб допомогти мені уникнути психологічної травми. Якщо б я пам’ятала лише те, як тонула, довго переживала б стрес і навряд чи зважилася б ще раз стрибнути в воду”.
Взагалі, всі люди по-різному переносять екстремальні ситуації. Одні в момент небезпеки мобілізують всі сили – фізичні і душевні, інші губляться, впадають в паніку, в зневіру… Іноді буває і так, що перенесений стрес йде людині на користь, загартовує його.
Якщо ж ви з честю минули всі три посттравматичні фази, залишається лише зробити висновок: небезпечні обставини, в які ми потрапляємо, це найчастіше результат наших власних помилок. Завдяки їм ми маємо безцінний досвід, який допоможе в майбутньому уникнути травмуючих психіку ситуаціях.
Маргарита Клечальної

Розташовано в Психотерапія

Залишити коментар

Ваш email не будет опубликован. Обязательные поля отмечены *

Ми вдячні за Вашу цікавість !