Як не треба готувати рисову кашу ?

Як не треба готувати рисову кашу ?

Вже до кінця першого курсу питання з харчуванням зазвичай вирішується. Ніби й не було його на самому початку. Коли тільки-тільки з колгоспу повернулися і відразу ж… Яке там помитися, поголитися або хоча б почистити зуби? Яке?! Відразу ж за аудиторіями побігли. Чинно розсілися, від викладача як можна далі, і стали жадібно, мало не до бійки між тими, хто заснути не встиг, знання в себе вбирати.

Годину вбираєш, інший… А тут і велика перерва якраз. Перекусити б…

От тільки питання – як? Коли в їдальні під час обіду такі черги… Вже і годинну перерву майже закінчився, а народ ще у кількох саженных кроках від роздачі. Часу на те, щоб сісти за столик, та з толком і розстановкою поїсти, зовсім не залишається. Швидше, швидше! Проковтнув і побіг на наступну пару.

А їжа, поміж іншим, шанобливого ставлення до себе вимагає. І коли ось так… Аля-улю. Проковтнув, не жуючи, і побіг. Як це все називається?

Ну, ми і стали придивлятися до досвіду товаришів по нещастю. Вони-то як проблему вирішують?

Он, дівчата, наприклад. Скинулися кімнатою, купили продуктів на громадські гроші, в неділю наварили дня на три вперед. І в обід вже не в їдальню – в общагу. Прийшли не кваплячись, розігріли заздалегідь приготоване. З почуттям, толком пообідали. Ще, як мінімум, півгодини до наступної пари залишається. Будь ласка, впав, якщо так вже хочеться, так натиснув на масу хвилин двадцять.

На перший погляд, начебто і непогано. Ніякого поспіху. Раз. Здорова, власного приготування їжа, а не столовский комбіжир. Два. І дешевше! Якщо прикинути – скільки їх там в їдальні? На касі, на роздачі, кухарі. Завідуюча! І все зарплату отримують. А тут – все самі. Без зарплати. Тільки на продукти. І все.

Але більш уважно вдивитися… «У неділю наварили дня на три вперед». А якщо згадати, як закінчення колгоспної жнив відзначали? Коли на саморобні пельмені вся чоловіча складова курсу збіглася. Наліплено їх було… Скільки налепилось з того фаршу, що був куплений на всі залишки послеколхозных грошей. Щоб порубать тих пельменів, так порубать. Від пуза.

А що пузо не візьме – в морозилку. І що в неї за підсумком вдалося покласти?! Каструлю потім три вечори по всій общазі шукали. І мили її потім. Самі. Хоч би одна обожравшаяся пельменів скотина по ній ганчіркою провела!

«Наваримо в неділю»… До ночі від того, що наваримо, нічого не залишиться! І що тоді в понеділок є? А у вівторок? В середу? Як при такому сумному розкладі облаштувати процес харчування?

загалом, прикинули ми з приятелями і вирішили, що «про запас» готувати не будемо. Скинемося на тиждень і віддамо гроші самому господарському. Типу – скарбникові. А вже він щодня буде видавати черговому енну суму. Перед обідом з останньої пари звалив і, поки решта півтори години пишуть лекцію за себе і того хлопця, – в магазинчик. Затарився, що вважав за потрібне, і прямим ходом – на кухню. Поки пара закінчиться, він чого-небудь гаряченького та сварганит.

Начебто, нічого, нормальний варіант. І в черзі не стояти. І дешевше. У дівчат же виходить. У нас теж… Вийшло. Правда, не зовсім то і далеко не так, як планувалося. А як добре все замислювалося!

…Коли перед останньою парою ми свого чергового по магазинам спорядили, плани у нас були зовсім не наполеонівські. Так, кашки б рисової. Горяченькой. Та чайку з бутерами. Коли ковбаса по товщині нарізається не менше того шматка хліба, на якому їй потім лежати.

І все! Здавалося б – ну, чого складного? Не те що без інтегралів… Навіть невідомих в цій кулінарній задачці немає. Але… Це тільки здавалося. Знайшлися невідомі. Та ще які!

Це ми відразу, як тільки зайшли в гуртожиток, зрозуміли. Ну, а як на кухню всієї натовпом ввалилися… Краще б ми на неї і не заходили. Не дуже привітно вона нас зустріла.

Дівчата носяться по всій кухні, як очманілі, зі своїми каструльками, від холодильника до плити і назад. Кричать на весь голос щось незрозуміле, але дуже емоційний, а поставити посуд на плиту і розігріти вміст… Нікуди! Наш «черговий» усі вісім конфорок на двох газових плитах посів. Своєю рисовою кашею.

І все те, що одному йому призначалося… На всіх нас виплеснулося. Але ми швидко зорієнтувалися. «Спалах колом»!

Схопили за каструльці в кожну руку і, залишивши ще дві дівчатам в якості почесного трофею, швиденько… Просто кулею, до себе в кімнату, як мишки, забилися.

На всяк випадок стіл приставили до дверей і… Ні гу-гу!

Тільки після того, як дівчата, розігрівши все, що їм було потрібно, розбрелися по своїх кімнатах, а в коридорі стало тихо… Ось тоді «черговий» і розповів, що у нього трапилося.

* * *- «Че-Че». Ну, заскочив в «скляшку», купив кіло фасованого рису. І прямим ходом – на кухню. За шафки пошерудил – всі великі каструлі як корова язиком злизала. Дівки-то в неділю на тиждень вперед наварили. Ось всі солідні ємності і позаймали. Холодильник весь ними змусили.

Але мені вони, так розібратися, – і ні до чого. І в літрову весь рис вліз. Спочатку, правда, не хотів. Але я його утрамбовал. Потрес каструльку акуратненько, щоб рис осел. А після цього – досипав залишки з пакета. Потім водички тихенько налив. За самий край. Рис ледве-ледве прикрив.

Каструлю на плиту. Як закипіло, збавив вогонь, щоб рис не вихлюпувало, і пішов у кімнату. Хліб, ковбасу порізати.

Не встиг ніж дістати, чую – з кухні кричать: «Мужики! Мужики, що тут у вас?» Так що там у нас? Рис в каструльці вариться. Я все кинув, бігом на кухню.

Влітаю туди, дивлюся… Екарный бабай!

Рис. Розбухнув, чи що? Або ще що з ним сталося, але він ка-ак попер через край каструлі! Я до шафки швидко. Схопив другу каструлю, перекинув в неї половину рису з першої, долив води і вже обидві ємності на плиту поставила. Не встиг перевести дух, як рис… Туди ж його через коромисло! Ну, до чого крупа шкідлива. Вже з двох каструль – через край.

Я знову до шафки. А він-то не гумовий. Тільки одна вільна каструля залишилася. І в неї з двох – вже не влазить. Ну, я – до сусідів на кухню. Схопив все, що у них порожнього було, і – назад! Одна нога там, друга тут. А ось піди ж ти… Поки туди-сюди, у мене і пригоріло небагато.

А ви не морщитеся, не морщитеся. Там тільки біля самого дна пригоріло. А до нього… Нормальний рис. Ну, з димком. Так воно – як з багаття. Піонерами, що не були? У походи не ходили? Ось і не бурчите, їжте. Їжте.

Голодне черево – до розмов глухо. А якщо у вас сили ще й на них залишилися, значить… Значить, ви – не голодні.

* * *І – що зробиш? – їли ми це частково пригорілий рис. Дня три.

Як виявилося, «черговий» наш не тільки не помив крупу, перед тим як в каструльку засипати, але навіть і не перебрав її. Уявляєте, як нам їлося?! І плевалось!

Тільки не треба відразу про щось погане. Ми в бік кашевара плювати навіть і не думали. Ага. Подивишся на його лапу, що розміром з маленьку саперну лопатку… Всяке бажання плюватися пропадає. Особливо в його бік.

А куди на підлогу там. Або на покриті клейонкою стільницю. Поруч з тарілкою. Це – можна. Як відчув на зубах камінчик неразгрызаемый, так і плюнув. І хрумтить цією кашею далі…

Розташовано в Корисні поради

Залишити коментар

Ваш email не будет опубликован. Обязательные поля отмечены *

Ми вдячні за Вашу цікавість !