Те, що на смак і колір немає друзів-товаришів, це і без підказки зрозуміло. Щось типу життєвої аксіоми, що не потребує додаткових доказів.
І живемо ми з цим устаканившимся до самих печінок стереотипом, звично, без всякого ентузіазму поглядаючи на мелькають за життєвим вікном станції і полустанки, вже не звертаючи ніякої уваги на погромыхивание по рейкових стиках.
От і неправильно це. Немає правил без винятків. У тому числі і в смакових пристрастях. Нещодавно сам мав можливість переконатися в цьому. Ну, в тому, що немає правил без винятків. Все так… досить несподівано вийшло. Нікого і ні в чому я не збирався переконувати. Один до мене приїхав. Ну, я зустрів його. Те-се… І озирнутися не встиг — справа до вечора. А у мене вдома… Кулею. У холодильнику миша повісилася, а по каструлях — і кінь не валявся.
І… Ось-ось. Дружина — з роботи. Старший — звідти ж, тільки з іншої контори. У доньки зміна закінчиться, теж прибіжить, почне ложкою по столу сандалить.
Зажурився я. Повісив не таку вже буйну голову. Приятель відразу фішку просік: «Ти чого?» Пояснюю. А він мені: «Та не хвилюйся ти. Це ще не біда. І навіть не півбіди. Щас!» І тягне мене до гастроному.
Зайшли. Він відразу — в кошик пачку плавленого сиру типу «Віола». У нас Фінляндія поруч, так цього каталізатора з написання рун всесвітньо відомого епосу «Калевала» — у! Вище даху просто. Але у мене, хоч який він самий прегарний і розкручений бренд чи не їдять. Не їдять мої плавлений. Взагалі. Навіть чайну ложечку не допросишся. А тут — пачка. 450 грамів.
Намагаюся так обережненько одному натякнути про це. Мовляв, не наш розмір. Не будуть мої. Якщо йому грошей своїх не шкода, голову хоч би мою…
А він знай — відмахується, та додає в кошик… такий важкий качан цвітної капусти. Ну, я тут зовсім зажуривсь. Пора думаю, воду зливати. Хто ж цю гидоту їсти-то буде. Капусту. Цвітну! Гаразд би білокачанну. Ми б корейки, ковбаски, грудинки шматочок… І такий би бігус… А цю траву. Ні, жінки там за заради фігури і не таке з’їдять. А нам усім? Тьху на неї. На цю капусту, саме собою.
Приятель тим часом додав в кошик ще 250-грамову банку консервованих печериць і — до каси. Решта, мовляв, вдома має бути.
Ну, мабуть, так повинно.
Приходимо з цим ганебно-худим пакетом до мене. Відразу на кухню. Дістали під суп каструльку. Таку. Ґрунтовну. Мої ж всі, плюс приятель. Та й що, раз чи що? Не в ресторані.
Гаразд, каструлю дістали. Води в неї і — на плиту. Поки закипає, ми швиденько-швиденько, в чотири руки, кольорову капусту розбираємо на суцвіття. Товсті ніжки підрізаємо і викидаємо. Все, що мініатюрно-пристойного залишилося — промиваємо під холодною водою і — в киплячу воду. Поки воно все там, у воді, перекидається, чистимо 3-4 середні картоплини і, порізавши кубиками, відправляємо слідом за капустою.
На цьому не зупиняємося. Чистимо середню моркву. Одну. Трьом її на крупній тертці і слідом за картоплею — в каструльку! Все це асорті варимо 15 хвилин на середньому вогні.
Як таймер… Так, забув сказати. У мене на плиті така штука є, щоб ненароком не заснути. Іноді допомагає. Так от, час минув, таймер заголосил… Треба діставати блендер. І, не знімаючи каструлю з плити, цей хитрий агрегат… Ось звідки приятель знав, що є він у мене?! «Є інше будинку»! А от не було б? І як би ми все те, що в каструлі варилося, подрібнили б?! Але — був. Був блендер. Ще гедееровскіе виробництва. Надійний. І безвідмовний. Як гвинтівка Маузер. І подрібнили ми все до однорідної маси.
Після цього додаємо до цієї маси гриби і потихеньку, столовими ложками, викладаємо сир, постійно, на повільному вогні, помішуючи так, щоб «Віола» повністю розтопилася. Доводимо вже апетитно пахне рідину до кипіння.
А поки воно ще не «довелось», чистимо велику головку цибулі і 4-5 зубчиків часнику. Все це дрібно шаткуємо-ріжемо і смажимо-пасеруємо на рослинній олії. Як готове — в суп. Останній раз все перемішуємо, солимо за смаком і вимикаємо. І, задоволені, відвалює від плити. Суп готовий!
На все про все — півгодини. У нас ще залишилося. Так ми вже пристойно подзасохший батон порізали на сантиметрові кубики, вивалили їх на деко і, окропивши рослинним маслом і посоливши, засунули в духовку. А поки через скло було видно, що ще не підрум’янилися, укропчик нарізали.
Мої прийшли. Ми супчик — за каструлькам. Зверху — гріночки і зелень… Ка-а-ак цей суп уплетался. Не повірите. Їй-бо не брешу. Але жінки… Ви розумієте — дружин-щи-ни! З їх дієтами і фігурами… Так по додаванню попросили!
Ну, ми дивимося — гроза повз прошуршала, і накотили собі за сто крапель. А що? Не пропадати ж закусону. Тим більше, він же не просто так. Світовий закусон виявився!
Так, ще. Якщо кому до Фінляндії бігти далеко, так замість «Віоли» можна упаковку якого іншого плавленого сиру використовувати. «Президент» там. Або «Янтар» той же…
Залишити коментар