Стрітення господнє. Народні прикмети та традиції

Стрітенські морози часто давали сільському люду знати про те, що зима не хоче здаватися весні. Недарма звуть його Стрітення (15 лютого (2 лютого за ст. ст.) за останню зустріч зими з весною – в їх віковічної нерівній боротьбі. В цей день, за народною прикметою, зима дає відчайдушний бій виїжджає на сонячну дорогу молодої весни: після Стрітення біжить стара навтьоки, поспішає – чує вона, лиходійка, що тепер не на її завалену осідаючими кучугурами вулицю свято йде!

Прийшов місяць-бокогрей,
Землю-матінку не грів –
Пліч корові обогрел,
І корові, і коня, і сивого старенького
Морозу Морозычу…
Ти, Морозко, не ображайся,
З села тікай –
Що за тридев’ять земель,
Так, за тридесять морів!
Там твоє господарство
Чекає тебе – закинуто,
Білим снігом запорошене,
За крижаними печатками,
За сімома залізними замками
Так, за сім’ю засувами!

Співається в старовинній народної пісні, яку співає сільська дітвора в перші лютневі дні.

Стрітення Господнє не вважалося в селянському середовищі великим святом. Дуже часто селяни, особливо неписьменні, навіть не знали, яку подію згадує в цей день Православна Церква, а сама назва свята – Стрітення – пояснювали таким чином, що в цей день зима зустрічається з літом, тобто починають слабнути морози, і в повітрі відчувається наближення весни. Приписуючи Стрітенню значення календарного кордону, селяни об’єднували з цим днем багато хліборобських прикмет: «На Сретеньев день сніжок – весною дожжок», – говорили вони, гадаючи про майбутніх дощах. Крапель у цей день передвіщала урожай пшениці, а вітер – родючість фруктових дерев, чому садівники, прийшовши після заутрені, «трясли дерева руками, щоб були з плодами». Якщо в Сретеньев день тихо і червоно, то влітку будуть хороші льони та інше. По погоді цього дня судили також про урожай трав, для чого кидали поперек дороги палицю і спостерігали: якщо сніг замете її, то і корм для худоби «підмете», тобто трави будуть дороги. Нарешті, в Сретеньев день господині починали посилено годувати курей, щоб були шкарпетки.

Що стосується релігійних звичаїв, пов’язаних з цим днем, то їх, на всьому просторі Русі, майже не існувало, лише подекуди селяни обходили свої будинки з іконою Стрітення Господнього або Спаса, причому, коли ікону приносили в будинок назад, то вся родина, з господарем на чолі, падала ниць зі словами: «Господи Боже наш, увійди до нас і благослови нас».

З передоднем свята Стрітення Господнього пов’язано було в пам’яті російського простолюдина повір’я, що йде з глибини віків. У цей день у давнину відбувалося у селах «заклинання мишей», які до цього часу, виснаживши свої мізерні запаси, підбиралися під скирти і починали нещадно користуватися чужим добром – годуватися за селянський рахунок. Заклинання боязких, але небезпечних споконвічних ворогів орача-хлібороба супроводжувалося особливою обрядовістю. Призивався досвідчений старий знахар, спочатку його пригощали честь честю, а потім приступали до огорожі скирт і стогів сіна від мишей. Знахар виймав з середини заклинаемого по снопу (або за клоку, якщо мова йшла про сіні) з усіх чотирьох сторін, з чотирьох вітрів», дбайливо складав усе це в купу, з особливими нашіптуваннями, і ніс у хату до пригласившему його господареві. Тут принесене містилося в чисто выметенную, жарко натоплену перед тим піч і разжигалось напруженій червоного кочергою. Що залишилася після спалення снопів або клочков сіна зола ретельно выгребалась і ставилася на тік, де і висипалася в ті місця, звідки були винесені снопи. Господар з господинею супроводжували знахаря на тік з хлібом-сіллю і новим полотняним рушником, які надходили після виконання обряду у власність здійснював його. А знахар, висипавши золу в належні місця, голосив: «Як залізо у воді не тоне, так і вам, гадам, згинути в пекло, у смолу кипучу, в пекло. Не жити на білому світі, не бачити вам трави травкою, не тягати вам золотого ячменю, не гризти вам полнотелой жита, не точити вам пахучого сіна. Заклинаю вас, мишей, моїм міцним словом на віки віків. Слово моє нічим не порушится!» Слідом за проголошенням наведеного заклинання, мав, за словами забобонних людей похилого віку, страхітливу і навіть згубну для мишей силу, знахаря знову пригощали в хаті чим Бог послав і потім прощалися з ним, просячи не обессудить «на угощеньи і на отдареньи».
Стрітення, на схилі дня, незадовго до сутінків сільська дітвора, з чуйним цікавістю прислушивавшаяся до повір’ями старих людей та до пов’язаних з ними звичаїв, збиралася де-небудь на пагорбі, за околицею, і починала заклинати сонечко, щоб воно виглянуло з-за гір-гори» і цим показав, що зима дійсно зустрілася з весною:

Сонечко-ведрышко,
Виглянь, червоне,
З-за гір-гори!
Виглянь, сонечко,
До вешней пори!
Бачило ль ти, ведрышко,
Красну весну?
Зустріло, червоне,
Ти свою сестру?
ягу Стару,
Бабусі ягу –
Відьму-зиму?
Як вона, люта,
Від весни пішла,
Від червоної бегла,
В мішку холоднечу несла,
Холод на землю трясла,
Сама оступилася,
Під гору покотилася,
Зустріла весну –
Солнцеву сестру…

Якщо заклинаемое «сонечко-ведрышко» і справді вигляне перед заходом «із-за гір-гори», то весела юрба хлопців приносила в село звістку про це, рівнозначну приймете, що пройшли останні морози. Якщо ж «червоне» не обрадує заклинавшей його дітлахів – це віщувало сильні «власьевские» (11 лютого за ст. ст.) морози.

Стрітенська відлига нагадувала дбайливому сільському господареві про те, що час починати ремонт річної збруї, як їздовий, так і орної. Для цієї роботи існував навіть особливий день, який називався «лагодження» (3 лютого за ст. ст.). У цей день, піднявшись до зорі, багато большаки йшли в стайні та хліви оглядати своїх коней: не напроказил чого з ними домовик. У багатьох місцевостях існувало повір’я, що якщо чому-небудь «хазяїн домовитий» незадоволений, то він може в ніч з Стрітення на лагодження «заїздити коня». Для запобігання такої напасті забобонні старожили радили ще з вечора прив’язувати коней батіг і онучі на шию.
Тоді, за їхніми словами, домовик не посміє зачепити коні, бо буде думати, що на ній сидить господар. Щоб задобрити домовика, ще за кілька днів до цієї небезпечної ночі господині виставляли після вечері на загнеток горщик каші, обкладаючи його гарячим вугіллям. За їх запевненням, покровитель домашнього вогнища вилазить опівночі з-під печі і вечеряє. У давнину для вгамування будинкового закликали до цього часу знахаря-характерника, який, до співу останніх півнів, різав на дворі кочета і, випустивши кров на віник, обметал їм всі кути в хаті і на дворі. Після цього можна було не боятися домовика. Якщо ж його не приборкати, не умилостивити, говорив народ, «доброго він обернеться в лихого». А тоді біда: «усе в дворі і в хаті піде на изворот, спорина пропадає, худобу худне і чахне, люди болестям піддаються…» В Тульській губернії В старі роки в день починок варилося особливу страву – саломата, якій і пригощалася вся сім’я після повернення большака з огляду хлівів та стаєнь. Про цей звичай нагадує стара приказка: «Приїхала саломата на двір, разчинай лагодження!»

Зустріне село Сретеньев день, справить лагодження, а там і до Власьева дня рукою подати.

Розташовано в Свята

Залишити коментар

Ваш email не будет опубликован. Обязательные поля отмечены *

Ми вдячні за Вашу цікавість !