Страшна сила ці самі гени. Колись, у ті часи, яких, за їх давністю, іноді здається, що і не було зовсім… Але це тільки здається. Якщо напружити ще світлу пам’ять і пильно вдивитися в темні десь далеко за спиною сутінки минулого, то ось… Ось воно, те давнє, далеке час, коли все наше сімейство, в якому я був хоч і повноправною, але поки — найменшої складової, жило далеко-далеко…
На цілих 150 км на північ від Полярного кола. Але зате на 140 км на південь від Карського моря! А це, між іншим, — одне з прибережних морів Північного Льодовитого океану.
Ясна річ, дачу в таких умовах заводити — вкрай нерентабельно. Тому якщо хто в нашому місті і вирощував щось, так це виключно зелений лук на перо. І то — не у відкритому грунті. І навіть не в теплиці. На підвіконні. А по околицях добре росли міцно прижимаемые до землі студеним заполярним вітром карликові верби і берези, оленячий мох — ягель, тонконіг лучний та інші корисні, але малоїстівна рослини. Відповідно, овочі, фрукти і все інше до нас в місто завозили з більш південних місць. І завозили, прямо скажемо, в пристойних кількостях.
Так вересень був місяцем болгарського перцю. Де його тільки не продавали! І в магазинах, і з лотків виїзної торгівлі на вулицях… Навіть у шкільній їдальні, якщо дуже захотіти, можна було придбати пару-трійку кілограмів свіжого, характерно і пряно пахне солодкого, або як його ще називають — болгарського перцю. Від такої масової експансії цього представника сімейства пасльонових вересень в наших краях від першого і до останнього свого дня наскрізь насичують тим ароматом, який, навіть якщо дуже сильно захотіти, неможливо сплутати ні з яким іншим.
якось так повелося, що в нашій родині запас цей овоч не заготавливался. Тому вересень для всіх нас ставав місяцем фаршированого перцю. Він готувався великими — десятка півтора-два плодів — каструлями. Об’ємними кастрюленциями. Кастрюлищами! Але, як не дивно, після того як їх вміст з’їдалося дочиста, а соус останньої порції вычищался з дна тарілки шматочком хлібного м’якушки, період насичення, а тим більше пересичення, не наступав. І на зміну першій каструлі тут же, без будь перерви, готувалася друга, не менш об’ємна. Якої, наставав час, на підмогу, в свою чергу, приходила третя.
А ось вже на ній, як правило, вересень, а разом з ним і болгарські перці, закінчувалися.
І майже рік… Цілих одинадцять місяців доводилося чекати — а коли ж він настане, цей дивовижно смачний свято фаршированого болгарського перцю? Але як повільно ні плинув час, він обов’язково приходив. Спочатку в місто, на його оптову овочеву базу, а потім, транзитом через овочевий магазин або лоток вуличної торгівлі — прямо до нас в будинок.
Не знаю, може тому, що колись фарширований перець був для мене одним з найбільш довгоочікуваних, святкових і смачних страв, тепер вже у моєї молодшої ніяк не виходить рівно дихати в його бік? І час від часу вона старанно нагадує: «Тату, а перці?!» Якийсь час я ще опирався. Але, як правило, до вихідних здаюся. І йду в магазин, щоб купити все, що знадобиться для того, щоб приготувати це чудове блюдо з простим, але від того не менш смачною назвою — «фаршировані перці».
А нам знадобиться:
— десяток плодів болгарського перцю;- 500-600 г м’ясного фаршу;- 100-150 г рису;- пара середніх за розміром репчатых цибулин, одна велика морква;- одне сире яйце;- 200 мл нежирних вершків;- 50-70 г кетчупу;- пара столових ложок рослинного масла, мелений чорний і червоний перець, сіль — за смаком.
Першим ділом кілька разів добре промиваємо рис, заливаємо його холодною водою в співвідношенні 1,5 об’єму рідини на 1 обсяг крупи і ставимо каструлю на плиту. Доводимо рис до кипіння і пару-трійку хвилин даємо йому бурхливо покипіти. Потім зменшуємо вогонь, накриваємо каструлю кришкою і чекаємо ще хвилин 9-10. Після цього вимикаємо плиту, але каструлю з конфорки не прибираємо. Нехай вона постоїть, а рис «дійде» і вбере в себе залишки вологи.
Ну, а у нас з’являється час зайнятися цибулею і морквою. Чистимо їх. Шаткуємо перший півкільцями, а другу тремо на крупній тертці. Розігріваємо на плиті сковороду вливаємо на неї рослинне масло, даємо трохи часу йому загостритися і після цього починаємо обсмажувати цибулю, постійно помішуючи його шумівкою. Хвилин п’ять для цього цілком достатньо. Після чого додаємо в сковороду моркву і приблизно такий же час обсмажуємо вже обидва овоча разом. Природно, не забуваючи, хоч зрідка, але помішувати вміст сковороди, щоб воно — не приведи Господь! — не пригоріло. А як і морква обсмажиться — вимикаємо вогонь під сковородою.
Тепер треба дати охолонути рісу і обжарке, перш ніж додавати їх до фаршу. Але це не означає, що можна сидіти без діла. Прийшов час зайнятися перцями.
Першим ділом робимо акуратний надріз навколо плодоніжки і видаляємо її. У утворилося в перці отвір якраз проходить чайна ложка. З її допомогою вичищаємо всередині плоду залишки насіння і плодоніжок і витрушуємо їх. Те, що не захотіло вытряхнуться добровільно, видаляємо примусово, промивши перці холодною водою. Все, вони готові для подальшої фарширування.
Готуємо «наповнювач». Для цього змішуємо остиглий рис з цибульно-морквяної обсмаженням. Додаємо до них фарш сире яйце, перчимо, присаливаем і знову все гарненько вимішуємо. Отриманою масою фаршируємо перець, щільно укладаємо їх у каструлю набивки отвором вгору і починаємо займатися соусом.
В більш щільне по консистенції кетчуп, помішуючи, потихеньку, до утворення однорідної маси, додаємо вершки. Присаливаем соус і виливаємо його в каструлю так, щоб краї фаршированих перців трохи виступали над ним. Якщо соус недостатньо, розбавляємо його, доливаючи в каструлю холодної води, доводимо рідина до кипіння, зменшуємо вогонь і закриваємо нашу варильну ємність кришкою.
Залишається почекати хвилин сорок, і по кухні попливе пряний, характерний для фаршированих перців аромат. Той самий, так добре запам’ятався мені ще з дитячих часів. І який, несподівано для мене, раптом виявився не менш приємним вже і для моїх дітей.
Страшна все-таки сила ці самі гени…
Залишити коментар